Легше відповісти на питання „у чому сенс життя”, ніж пояснити людині недосвідченій, що таке японська анімація. Ставлення більшості до культури „аніме” влучно характеризує старий КВН-івський жарт про те, хто кращий: Покемон чи Телепузик. Інша крайнощ – сприйняття японських анімефільмів на рівні тих, які дивляться лише після 18, із зачиненими дверима та вимкненим світлом. І лише одиниці знають, наприклад, що славнозвісна „Матриця” була створена за мотивами аніме „Привид в обладунках”; що Японія – єдина країна світу, котра висунула на „Оскар” за „найкращий іноземний фільм” повнометражний мультфільм; що диснеївський „Король Лев” є всього лише рімейком японського „Білого Лева Кімби”... Досить поверховості. Дивімося глибше. Натав час поговорити про аніме, як про не просто японське, а загальносвітове культурне явище, як про мистецтво, як про химерний привид, котрий прибув до нас із зовсім іншого світу – світу Сходу...

Чому складно пояснити – тому ж, чому і складно зрозуміти. Власне сама східна культура не завжди піддається раціональному поясненню в очах Заходу. І Японія - теж у системі, разом зі своєю анімацією.

Можна казати Аніме, а можна анімЕ – великої різниці немає, хоча перший варіант більш поширений. Аніме-фільми є переважно екранізаціями японських коміксів – „манга” (які, до речі, складають чверть усієї друкованої книжково-журнальної продукції країни – а це біля 1,2 млрд. екземплярів).

До середини 1970-х років ніякого „аніме” не було, замість нього вживався термін „манга-ейга” („кіно-комікси”). За сучасну назву велика вдячність англійській мові, зокрема слову „animation” („анімація”). І саме анімація, а не американські мультики-пультики. Поняття „мультиплікація” (від „ multiply”-„розмножувати”) передбачає акцентування на суто технічній операції. „Анімація” ж походить від „animate” („оживлювати”), і суть її – саме в „оживлюванні” статичних картинок та предметів. Співвідношення „кількіть - якість” – відчуваєте?

Перше аніме було створене ще у 1917 році. Відтоді усе й почалося. Спочатку – як відвертий плагіат на Диснея - найкращого, якщо не єдиного, на ті часи прикладу для наслідування. У 60-ті роки аніме починає набувати сучасних рис і позиціонувати себе як окремий, самостійний вид мистецтва. А вже на початку 1980-х стає зрозумілим, що нічого подібного за масштабністю та різноманітністю жанрів історія світовоє анімації досі не бачила...

Зараз культура японської анімації вважається однією з найрозвинутіших у світі, поряд із американською та (останнім часом) французькою (колись була радянська - шкода, що лише була).

В аніме-індустрії діють свої закони і своя по-японськи ненормативна термінологія. У японців аніме прийнято не „малювати”, а „знімати”. Воно багато в чому близьке до кінематографу – за технікою виконання, формами подачі, структурою... Різне аніме призначене для різної потенційної аудиторії: дитяче („кодомо”), підліткове („сьодзьо”-для дівчат, „сьонен”-для хлопців), для молодих чоловіків („сейнен”) і жінок („дзьо”), ну, і все інше. Найбільшою популярністю користуються анімаційні ТВ-серіали (рідше – ТВ-фільми), що розробляються для показу по телебаченню. Також бувають OAV (Original Animated Video), створені спеціально для випуску на відео-носіях. Повнометражні та короткометражні фільми знімаються для великого екрану. Спитаєте, у чому різниця? Ну, по-перше створення аніме для ТБ (з відомих причин) обмежує аніматорів у використанні відео- та аудіоспецефектів, тоді як за умов показу в кінотеатрах з усілякими „діджітал-серраундами” можна відвести душу. Хто дивився „Віднесені привидами” - знає.

В аніме абсолютно не діє закон жанрової чи стилістичної обмеженості. Хочеш – дитячі казочки, хочеш – психоделічні триллери про технології майбутнього. Незмінною складовою залишається гумор (япошки вони взагалі завжди і в усьому смішні, і гумор у них специфічний, японський, від якого часом „колбасіт нє по-дєцкі” :)). Жанрів надзвичайно багато:

Апокаліптика та постапокаліптика – характерне „до” і „після”. Апокаліптика присвячена подіям напередодні Кінця Всесвіту. Постапокаліптика розповідає про життя людства після цієї глобальної помилки, де люди намагаються вижити й відродити цивілізацію;
Дівчата-чарівниці („махо-сьодзьо”) - жанр аніме для дівчат, що розповідає про пригоди наділених магічними можливостями юних героїнь. Такі собі супер-вумени;
Ідоли – аніме, пов’язане з поп-рок-зірками, музичним та шоу-бізнесом;
Кіберпанк – жанр, що розповідає про світ майбутнього, життя якого повністю визначають комп’ютерні технології (Матриця?..) ;
Космо – події такого аніме розгортаються у космосі та навколоземних вимірах, де багато зірок та космічних кораблів;
Містика – паранормальні й не зовсім явища, які важко пояснити з наукової точки зору, духи, привиди, полтергейсти тощо;
Меха – (напевно, від слова „механізм”) бойові роботи й інші величезні людиноподібні трансформери, людьми ж і пілотовані;
Наукова фантастика – аніме про існування й використання ще не існуючих технологій майбутнього, зазвичай висувається можливий варіант розвитку історії людства у ХХХХ році
Паропанк – виник як альернатива кіберпанку, базується на естетиці ретро. Розповідає про альтернативні світи, що знаходяться на рівні технічного розвитку Європи кінця XIX століття (дережаблі, аероплани, потяги...). Однак техніка тут сприймається простими людьми як щось містичне, навіть демонічне;
Парапсихологія – де герої виявляють схильність до парапсихічних можливостей (телепатія, біоенергетика, телекінез тощо);
Романтика – любоффь-моркоффь - куди без неї? :) Велика увага приділяється романтичним стосункам між героями;
Спортивне аніме („спокон”) – жанр „молодь за здоровий спосіб життя” розповідає про юних спортсменів, що досягають успіху шляхом виховання у собі сили волі;
Фентезі – чарівний і захоплюючий, схожий на Середньовіччя світ, сповнений магією, лицарями та обладунками. У великих кількостях спостерігаються дракони, ельфи, гноми та інші толкієнізми;
Хентай – анімація еротичного чи порнографічного характеру. Буває різною, навіть приємною, якщо гарно намальована. Від „Плейбою” до „Камасутри” (складається враження, що японці якісь занадто розбещені, але ж це дійсно так! Сексуальна культура сходу набагато древніша та вільніша за Західну, що, відповідно, впливає і на анімацію) ;
Юрі – історії про гомосексуальні стосунки між дівчатами (і це теж є частиною культури Сходу, яку, як ми вже вирішили, зрозуміти не завжди просто);
Яой – те ж саме, але про чоловіків (і зовсім вони не збоченці! :)). А от тут треба дещо пояснити. На відміну від європейської, японська культура ніколи не вважала „блакитних” братів чимось протиприроднім. Навпаки, деякі трактати бусідо стверджували, що самураю більше личать стосунки з іншим самураєм, ніж із жінкою (яка може відволікти воїна від виконання свого обов’язку). До того ж японська естетика стверджувала, що гарний чоловік – „жіночий” чоловік, і аж ніяк не якийсь там Шварценегер. Яой – специфічний, суто японський мета-жанр, розрахований, як не дивно, на жінок, та й створюється ними ж (виходить фемінізм якийсь, але загалом цікаво). Назва – скорочення від фрази „yama nashi, ochi nashi, imi nashi”, тобто „ні кульмінації, ні змісту, ні розв’язки”. Не повірете, але японські гомосексуалісти ставляться до яою вкрай негативно.

Окрім цього є історичне аніме, усілякі бойовики, триллери, детективи, трагедії, комедії і ще сила силенна інших видів, підвидів та варіацій на тему.

Скільки потрібно міліціонерів, щоб закрутити лампочку? Допишіть кілька нулів і дізнаєтесь, скільки людей знадобиться для створення одного аніме. Не має значення, чи це повнометражна стрічка, чи десятихвилинний ролик. У будь-якому разі в процесі втілення ідеї братиме участь ціла бригада спеціалістів: художники, режисери, аніматори, дизайнери, музиканти, композитори, прибиральниці, рекламні агенства, іграшкові крамниці, рекордингові компанії та багато-багато інших.

На жаль, сама професія аніматора в Японії – справа невдячна. Особливо великі гроші за це не сплачують, а працювати доводиться багато. Причина в тому, що власне студії, які займаються створенням аніме, не такі вже й заможні. Це порівняно невеликі організації (не більше 100 осіб), фінансовані коштами різноманітних спонсорів (ТВ-каналів, корпораціями з випуску іграшок, манга-видавництвами). А отже – безпосередньо від них залежні. Хоча є і солідні компанії, такі як „Toei Animation” або “CLAMP” – гіганти аніме-індустрії.

Велика увага приділяється розробці персонажів. Вони мають бути цікавими та оригінальними (дизайнери в аніме важливіші за аніматорів), до того ж – правильно озвученими. У жодній іншій країні світу голосові актори, або „сейю”, не користуються такою шаленою популярністю. Але на роль „голосу за кадром” беруть далеко не кожного. Щоб стати цим самим „сейю”, доведеться пройти підготовку у спеціалізованій школі , де вчать правильно використовувати можливості голосу, а також співати. Усі сейю – професійні співаки. Багато з них у подальшому створюють власні музичні гурти і стають зірками естради. Справа в тому, що в Японії фінансуванням поп-музики та анімації займаються одні й ті самі концерни (наприклад "Sony" або "Pioneer"). Тому аніме тісно пов’язане з музичним та шоу-бізнесом.

Японським аніматорам притаманна дивна звичка екранізувати всіх і все. Особливою популярністю користуються казки (Білосніжки, Попелюшки...) та західні фільми (Титанік, Термінатор, Таксі...). Архів аніме-стрічок дійсно феноменальний. Взагалі аніме у світі, мабуть, більше, ніж китайців у Китаї, а за масовістю випуску воно складає серйозну конкуренцію індійським фільмам (тут пропонували порівняння із кроликами, що теж правда). Але, як і в кожній культурі, тут є своя попса і свій андеграунд. Перше легше доходить до масового глядача. Звідси – дещо стереотипне сприйняття багатьох моментів. Наприклад рожево-зелено-синя палітра волосся зовсім не означає, що після Хіросіми і Нагасакі всі японці поголівно стали мутантами-кислотниками. Просто колір волосся вказує на характер персонажу. Японська ніби-то мрія про збільшення розрізу очей – теж міф. Великі очі, які прийнято вважати обов’язковим атрибутом усіх анімефільмів, не завжди бувають такими вже й великими. Якщо хочете, вони взагалі дісталися японцям від Диснею, на початку 90-х. Інша річ, що ті адаптували цю фішку під свою культуру і тепер великі очі дійсно стали аніме-стереотипом. Розмір очей вказує на рівень відкритості персонажу світові. Найбільші очі завжди у дітей, найменші – у поганих дядь і тьоть. Питання стилю малюнку теж занадто стереотипізується. Атрибут великоокості для японської анімації не є посмертним вироком. В аніме взагалі немає конкретного стилю: воно може бути намальоване як по-дитячому наївно, так і до неможливого реалістично. Головне аби Made in Japan.

Аніме ніколи не буває хорошим чи поганим. Тут не існує абсолютного зла, навіть негативні герої можуть мати мрії, сподівання і людські почуття, можуть страждати і закохуватись.

Справжнє аніме не буває до безтями кривавим. Продемонстрована у фільмі „Вбити Біла” різанина із дитинства маленької дівчинки – суто Тарантінівська інтерпретація (до того ж не найкраща). Простіше кажучи, з усієї аніме-культури Тарантіно узяв лише те, що його цікавило найбільше – море крові (у кого що болить). А всі тепер думають, що аніме малює ледве не Осаму бін Ладен з метою пропаганди світового тероризму (іще може Аль-Джазіру на Cartoon Network перетворити?..). Безумовно, деякі жанри аніме можуть бути жорстокими, але аніматори все ж таки намагаються не особливо деталізувати сцени „тілорозчленування”, та й не люблять цього робити.

Взагалі японці – нація позитиву. От навіть найпозитивніший герой радянських мультфільмів, покемон Чебурашка, якраз переживає у них пік своєї популярності. Японський глядач остаточно зафанатів від вухастого своріння. Не довго розмірковуючи, японська фірма SP International викупила у „Союзмультфільму” права на цей персонаж аж до 2023 року. Тепер планується намалювати від 46 до 52 нових серій мультфільму. Чебурашці навіть створили персональний веб-сайт! www.cheb.tv

Україна почала серйозно захоплюватись аніме порівняно нещодавно – приблизно тоді, коли у Києві було створено перші фан-клуби. Далі – більше. Коло однодумців розширювалося, у Європі якраз з’явилася мода на все східне, аніме пішло в українські маси. І от, через якісь 5-6 років на території України існує вже з десяток фан-клубів (офіційних і не офіційних); прогресивні українські „анімешники” не лише дивляться аніме, а й вивчають японську мову і культуру, вчаться малювати улюблених георіїв (так званий „фан-арт”), влаштовують рольові ігри за мотивами відомих серіалів та збираються на загальноукраїнські з’їзди прихильників японської анімації. Спостерігаються навіть досить успішні спроби створювати укаїнські аніме-кліпи та малювати мангу.

Разом із тим, повільно, але впевнено, розвивається український анімешний інтернет. Список найпопулярніших сайтів можна знайти за адресою http://kawaii.anime.org.ua/html/a_fan.html

Одним словом, в Україні аніме-рух вже набрав досить потужних обертів. Звісно, нам ще дуже далеко до країн Заходу, та й від російських сусідів відстаємо роки на три. Але з іншого боку, можливо це й на краще. Справжнє аніме ніколи не стане маскультурою – і в цьому його плюс. Принаймні врятується від запопсіння та заяложення. Усе масове із часом втрачає оригінальність. Аніме ж було і залишатиметься таким собі цікавим, напівмістичним фріком, химерним привидом, котрий прибув до нас із зовсім іншого світу – світу Сходу – щоб кардинально й назавжди змінити наше уявлення про мистецтво анімації...